Василь Симоненко. Из цикла «Тишина и гром»



* * *  

Долго спали на привязи ветры шальные, 
Тишина по полям, растекаясь, ползла, 
И стояли на солнце деревья немые, 
А в пыли изнывала вечерняя мгла. 

Не разбрызгал по травам жемчужные росы
Час рассветный, полнеба румянцем залив, –  
И казалось, что жизнь задремала в покосах,  
Заблудилась в просторах желтеющих нив. 

И казалось, что нет ни начала, ни края
Немоте этой скучной и скуке немой... 
Нет страшней тишины, что, собою карая, 
Неотступно по жизни ползёт за тобой.  


* * *

Мне припомнится всё до слова, 
Всё до вздоха вспомнится мне, 
И в несбыточность – снова, снова – 
Унесусь я на той волне. 

Хлынут мысли, друг с другом споря, 
Всколыхнётся покой от них, 
Им вослед в холодное море
Выйдет лодка надежд моих. 

Ой, в тех плаваньях счастья мало
(Правда душу мне бередит) – 
Разобьётся лодка о скалы, 
Твоего равнодушья гранит.              


* * *

Обижайся, кори, если хочешь,  
Ненавидь, презирая, – пусть! 
Всё равно я люблю твои очи
И волос твоих нежных грусть. 

Пусть – досада ли, гнев ли, слёзы,  
Пусть тебя я до боли злю –  
Для меня ты не только грёза, 
Я живую тебя люблю. 

Для любви нам – такая малость, 
Для молчанья у нас – века. 
Всё бы отдал, что мне осталось, 
Лишь бы знать: вот твоя рука. 

Влейся солнцем, растаяв в слове, 
Я им мысль свою напою. 
Я люблю твои губы и брови, 
Гибкий стан и походку твою. 

Обижайся, кори, если хочешь, 
И убей презрением – пусть! 
Всё равно я люблю твои очи
И волос твоих нежных грусть.  


* * *  

Схлынут ливни, умолкнут грозы, 
В поле ветер уснёт шальной,  
И весеннего грома угрозы
Дальним эхом пройдут стороной. 

А лучи, словно след кометы, 
Туч нависших минуют даль. 
И пройдёшь ты, оставшись светом, 
Поселившим во мне печаль. 
 
Но в пути, где всё незнакомо,  
Мне прольётся ещё не раз 
В душу, полную ветра и грома, 
Свет твоих сероватых глаз.  
  

Январь 1961  

(с украинского)



* * *

Василь Симоненко (1935 – 1963) 
З циклу «Тиша і грім» 


* * *

Довго спали вітри у ярах на припоні,
Довго тиша гнітюча полями повзла,
І стояли дерева німі на осонні,
Знемагала в пилюці вечірня імла.

І на трави не бризнули роси, мов перли,
Як рум’янець густий раннє небо залив.
І здавалось – життя задрімало, завмерло,
Заблукало в безмежжі неміряних нив.

І здавалось – нема ні початку, ні краю
Цій нудоті німій і нудній німоті…
Найстрашніше, мабуть, тільки тиша карає,
Коли поруч з тобою повзе по житті. 


* * *
 
Пригадаю усе до слова,
До зітхання згадаю все,
І мене – в недосяжне – знову
Хвиля спогадів понесе.

То наївні, а то суворі,
Сколихнуть вони спокій мій,
А за ними в холодне море
Рушить човен моїх надій.

Ой, ті плавання невеселі
(Як від правди себе втаю?) –
Розіб’ється човен об скелі,
Об гранітну байдужість твою.


* * *
 
Ображайся на мене, як хочеш,
Зневажай, ненавидь мене –
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.

Хай досада чи гнів жевріє,
Хай до сліз я тебе озлю –
Ти для мене не тільки мрія,
Я живою тебе люблю.

Для кохання в нас часу мало,
Для мовчання – у нас віки.
Все віддав би, що жить осталось,
За гарячий дотик руки.

Влийся сонцем у щиру мову,
У думок моїх течію – 
Я люблю твої губи, і брови,
І поставу, і вроду твою.

Ображайся на мене, як хочеш,
І презирством убий мене – 
Все одно я люблю твої очі
І волосся твоє сумне.
 

* * *

Пройдуть зливи, замовкнуть грози, 
Задрімають вітри на ланах. 
І весняного грому погрози 
Пронесе стороною луна.

А проміння довге, як мітли, 
Обмине сизохмарну даль. 
І пройдеш ти, лишивши світлу, 
Невгамовну мені печаль.

Та в прекраснім житті важкому 
Будуть завжди сіять мені 
В душу, повну вітрів і грому, 
Сіруватих очей вогні.


Січень 1961   










Валентина Варнавская, поэтический перевод, 2014

Сертификат Поэзия.ру: серия 1500 № 107986 от 13.10.2014

1 | 1 | 2250 | 28.03.2024. 20:40:02

Произведение оценили (+): []

Произведение оценили (-): []


Да, дивная украинская поэзия, в том числе и советская.
Сравнил некоторые Ваши строки с оригиналом. У Вас, по-моему, даже афористичнее.
Дальнейших Вам удач.